ЧОРНА РАДА



Категории Пантелеймон Кулiш ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Навеснi 1663 року двоє вершникiв наближалися до Києва з боку Бiлгородського шляху. Один був молодий собi козак, збройний, як до вiйни; другий, по одежi i по своïй бородi, сказать би, пiп, а по шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по довгих шрамах на виду — старий козарлюга. Видно було, що ïдуть вони здалека. Не доïжджаючи двiчi три версти до Києва, подорожнi звернули в гай, на дорiжку, що вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан iз козацтва, що збагатилося за десятилiтню вiйну з ляхами. Було вже надвечiр. Скрiзь тихо та гарно, все кругом неначе усмiхалось. Але вершники були якiсь невеселi. Ось вони вже й бiля хутора. Хмарище було оточене гаями, як хмарами, нагадувало невелику фортецю — з баштою, дубовими воротами, добрим пилом навкруги. Гостi стали грюкати у ворота шаблями. I невдовзi пролунало незадоволене бурмотання старого ключника Василя Невольника — бродять, мовляв, тут усякi. Але коли сторож почув голос старшого з подорожнiх, то радо скрикнув, що це ж паволоцький Шрам, швидко розчинив ворота i кинувся цiлувати полковника. Глянувши на молодого козака, Василь здогадався, що син Шрама Петро, i сказав: Орел, а не козак! Потiм додав, що коли таких козакiв припливло хоча б двi чайки до Кермана, то вiн би не був так довго в неволi, якоï не забуде тепер, мабуть, довiку. Справдi, Василь Невольник був собi дiдусь такий мiзерний, мов заряз тiльки з неволi випущений: невеличкий, похилий, очi йому позападали i наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — вiн i зроду не смiявся. У синьому жупанковi, у старих полотняних шароварах, та й те на йому було мов позичене. Старий Шрам запитав у служника, де ж пан, певно, на пастцi, людей зовсiм вiдцурався? Василь пiдтвердив, що Черевань мало куди тепер з пасiки й виходить, але життя без людей собi не уявляє. На хуторi часто бувають гостi, й тепер не без них. I повiв полковника з сином до пана. Що ж то був за Шрам такий, i як се вiн був разом пiп i полковник? Був вiн син паволоцького попа, по прiзвищу Чепурного, учився в Киïвськiй братськiй школi, i вже сам вийшов був на попи. Як же пiднялись козаки з гетьманом Остряницею, то i вiн устряв до козацького вiйська; бо гарячий був чоловiк Шрам i не всидiв би у своïй парафiï, чуючи, як ллється рiдна йому кров за безбожний глум польських консистентiв... над украïнцями, за наругу католикiв i унiатiв над греко — руською вiрою. На той часу Польщi було повне безладдя, i кожен бiльш — менш значний чин робив iз простим народом, що йому в божевiльну голову прийде. Мiщани та хлiбороби нiчого не могли вдiяти без зброï. Жовнiри (солдати) вiдбирали в людей незаконно ïжу та напоï, безчестили козацьких жiнок i дiвчат, запрягали людей у плуг серед зими й примушували на смiх орати лiд. Католицькi пани з нашими перевертнями уклали унiю, наставили своïх унiатських попiв у церквах. Нiкому на це було жалiтися, бо й самого короля тримали в руках сенатори, великi пани та єпископи. Козацька старшина тягнула руку за коронного гетьмана, старост i державникiв, а мiж собою дiлилася козацькою платою. Багато реєстрових козакiв працювали на старшину. Тому жалiтися можна було тiльки козакам запорiзьким, якi старшину свою самi з себе вибирали i гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От i виходили з мечем та огнем проти ворогiв рiдного краю гетьмани козацькi — Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця. Та ляхи з недоляшками швидко гасили те полум'я повстань i знов по — своєму обертали Украïну. Не змогли нiчого вдiяти поляки лише тодi, коли пiднявся батько Богдан Хмельницький на боротьбу з ними. Шляхта перегородила всi степовi дороги на Запорiжжя заставами, але кидає пахар на полi плуг iз волами, кидає пивовар казани в броварнi, кидають шевцi, кравцi i ковалi свою роботу, батьки покидають маленьких дiтей... i всяке манiвцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. I отодi — то вже розлилась козацька слава по всiй Украïнi... Попович Паволоцький Шрам за десять рокiв вiд Остряницi до Хмельницького сидiв зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собi за жiнку бранну туркеню; проповiдував вiн слово правди Божоï рибалкам i чабанам запорозьким; побував вiн на полi й на морi з низцями; видав не раз i не два смерть перед очима да й загартувався у воєнному дiлi так, що як пiднявся на ляхiв Хмельницький, то мав з його велику користь i пiдмогу. I нiхто краще його не ставав до бою... У тих — то случаях пошрамовано його вздовж i впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прiзвище. Минули, мов короткi свята, десять рокiв Хмельниччини. Вже й сини Шрамовi пiдросли i допомагали батьковi у походах. Двоє полягло пiд Смоленськом; оставсь тiльки Петро. Пiсля того ще не раз дзвенiв старий Шрам шаблею, але згодом вiдчув, що сили його покинули, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да почав служити Боговi. Сина посилав до вiйськового обозу, а сам знав одну церкву. Але знову почалися в Украïнi негаразди. Свари да чвари, i вже гетьманською булавою почали гратись, мов цiпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров ллється понад Днiпром через Виговського i через навiженого Юруся Хмельниченка, що одержав пiсля його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетерi, то вiн аж за голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить, — одно в його на думцi: що ось погибне Украïна од сього недуга отчизного i похлiбцi лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: Блюдiтеся, да не порабощеннi будете; стережiться, щоб не дано вас iзнов ляхам на поталу! Коли ж помер паволоцький полковник, якого обрали пiсля Шрама, зiйшлася рада, щоб обрати нового. Шрам вийшов у попiвськiй рясi серед ради й сказав, що наступає страшна година. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дiтки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля. Усi дуже зрадiли й знову обрали панотця Шрама полковником. Гетьман Тетеря мусив змиритися з таким дивом i прислати Шрамовi унiверсал на полковництво, бо рада була старша од гетьмана. Полковник думав-думав, як би Вкраïну на добру дорогу вивести. А подумавши, пустив поголоску, що нездужає, i передав осауловi Гулаку свiй пiрнач. Сам же виïхав нiби кудись на хутiр для вiдпочинку. II Коли Шрам увiйшов у пасiку, то почув звуки бандури. Потiм побачив пiд липою Череваня i Божого Чоловiка. Звався Божим Чоловiком слiпий старець — кобзар. Темний вiн був на очi, а ходив без проводиря; у латанiй свитинi i без чобiт, а грошей носив повнi кишенi. Що ж вiн робив iз тими грiшми? Викупляв невольникiв iз неволi. Iнде ж до того знав вiн лiкувати усякi болiстi i замовляти усякi рани. Може, вiн помагав своïми молитвами над недужим, а може, i своïми пiснями; бо в його пiсня лилась, як чари, що слухає чоловiк i не наслухається. За теє — то за все поважали його козаки, як батька; i хоть би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий. Кобзар заспiвав смутну думу про Хмельницького. Не один козак гiрко плакав вiд цiєï думи, а Черевань тiльки похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: смiявсь од щирого серця. Така була в його вдача. Шрам спостерiгав за ними з — за дерева. Його смiшливий приятель не змiнився, тiльки лисина стала бiльше вилискуватись. У Божого Чоловiка борода до пояса iще краще процвiла сiдинами; а на виду дiдусь просiяв якимсь свiтом. Спiваючи пiсня, од серця голосить i до плачу доводить, а сам пiдведе вгору очi, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить. Нарештi Шрам вийшов зi своєï схованки. Черевань вiд радостi схопився, обняв i поцiлував гостя, як рiдного брата. Зрадiв i Божий Чоловiк, зачувши знайомий голос. Черевань запитав товариша, яким це чином вiн до нього потрапив. Шрам сказав, що ïде на прощу до Києва, i спитав у свою чергу в дiда, звiдки i куди його дорога. Той вiдповiв, що в нього один шлях у свiтi — викупляти невольникiв. Василь Невольник i собi втрутився в розмову, став дякувати Божому Чоловiковi: Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три днi, промучивсь я в проклятiй неволi, на турецькiй каторзi, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспiвав за мене сто золотих червоних; от я iзнов мiж хрещеним миром, iзнов почув козацьку мову! Далi з розповiдi Невольника з'ясувалося, що звали його i в монастир, i в козаки, але вiн вирiшив пiти служити тому, хто дав грошi на його викуп — Череваневi. Господар запросив усiх до столу випити за здоров'я гостей. Шрам почав розпитувати Божого Чоловiка, чи знає вiн, що дiється за Днiпром. Дiд зiтхнув i сказав: таке дiється, що й говорити страшно. Немає нiякого ладу мiж козаками. Старшини багато, а нiхто нiкого не слухає. Тодi полковник запитав про Сомка. Кобзар вiдповiв, що Сомко хоч i розумом, i славою узяв над усiма, але йому не дають гетьманувати, бо вiн не хоче кланятися московським боярам. Запорожцi ж своïм гетьманом звуть Брюховецького. Шрам здивований. Вiн знав Iвана Брюховецького як Iванця, котрого за щиру службу любив Хмельницький i радив своєму синовi Юрковi його слухати. Хмельниченко так i робив. Сомко доводився Юрiєвi дядьком, i йому не подобалося, що хтось орудує племiнником. Одного разу старшина радилася, а Iванець i собi пристав до гурту, щось сказав. Сомко спалахнув i сказав Юрасю, що не личить старому псу мiшатися в ïхню компанiю. Уночi Сомко пiймав Iванця бiля свого лiжка з ножем. Вiйськова рада присудила вiдрубати тому голову, але Сомко придумав гiршу кару: звелiв посадити Iванця верхи на свиню й провезти по всьому Гадячу. Пiсля того сорому Iванець став збирати грошi, годити кожному. Випросив у Юрася чин хорунжого, а коли той пiшов у ченцi, Iванець, маючи ключi вiд гетьманськоï скарбницi, пiдчистив усе срiбло та й махнув на Запорожжя. Атам яксипнув грошима, то запорожцi за ним роєм: Iван Мар-тинович, Iван Мартинович! I з усiма вiн обнiмається, братається та горiлкою поïть. Запорожцi його так вподобали, що зiбрали раду та й обрали кошовим. Шрам дуже засмутився пiсля цiєï розповiдi, а Василь Невольник сказав, що переведеться, мабуть, нiнащо славне Запорожжя, коли такi гетьмани керують. Тодi полковник признався, що ïде вiн не в Киïв на прошу, а в Переяслав, до Сомка — гетьмана. Украïну розiдрали надвоє: однучасть, через недоляшка Тетерю, незабаром вiзьмуть у своï лапи ляхи, а друга сама по собi перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сiв на гетьманствi, — а в його душа щира, козацька, — так мiркував я, що якраз пiдiйму його з усiма полками на Тетерю да й привернем усю Украïну до одноï булави. Гiркоï пiднiс ти моєму серцю, Божий Чоловiче, да ще, може, як — небудь дiло на лад повернеться. ïдьмо зо мною на той бiк: тебе козаки поважають, твоєï ради послухають... Але Божий Чоловiк не погодився, сказав, що це не для нього. Крiм того, йому не подобаються сучаснi звичаï, коли хлопцi з бандурками тiлько й знають рiзати до танцiв заради тiєï ледащицi — горiлки. III Черевань зазирнув у пекарню i радiсно — здивовано сказав, що, виявляється, йому ще жениха для доньки привезли. (Атам давно вже сидiв Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою i ïï дочкою Лесею.) Господар повiв гостей до хати. Свiтлиця в Череваня була така ж, як i тепер буває в якого заможного козака (що то ще за луччих часiв дiд або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; i слова з святого письма вирiзанi; вирiзано i хто свiтлицю збудовав, i якого року. I лавки були хорошi, липовi, iз спинками, да ще й килимцями позастиланi. I стiл, i божник iз шитим рушником округи, i все так було, як i тепер по добрих людях ведеться. Одно тiлько диво було в Череваня таке, що вже тепер нiде не зуздриш. Кругом стiн полицi, а на тих полицях срiбнi, золотi i кришталевi кубки, коновки, пляшки, тацi i всяка посудина, що то на вiйнi поздобувано. Як палили козаки шляхетськiï двори i княжецькiï замки, то все те мiшками виносили. Ще по стiнах висiла коштовна панська зброя та iнше вiйськове спорядження. Нiщо тепер не боронило ляхiв та ïхнiх прибiчникiв: допекли вони козакам i селянам до самого серця. Але молодому Шраменковi найкраще здалося в пекарнi, де були самi квiтки, запашне зiлля, високий та ясний хлiб на столi й чудова дiвчина. Розговорився з Лесею Петро, як брат iз сестрою. Так би й сидiв увесь вечiр, милуючись чорними дiвоцькими бровами та вишитими рукавами. Аж ось прилiз, сопучи, Черевань,.став цiлуватися з Петром, вихваляти його й говорити до жiнки, що ось, мовляв, ïм i зятьок. Потiм потягнув Петра до свiтлицi на козацьку розмову, а Леся проводжала хлопця поглядом, у якому були й ласка, i жаль, i ще щось таке, що й не вимовиш словами. Видно, сподобався козак дiвчинi. Черевань пiдвiв Петра до Божого Чоловiка i розповiв, що це той самий хлопець, який переплив пiд кулями рiчку Случ, пробрався в польський табiр, убив хорунжого й принiс його корогви до гетьмана. Божий Чоловiк поклав Петрусевi на голову руку й сказав, що це добрий козак, великоï вiдваги. Буде вiн довговiчний, на вiйнi щасливий, нi шабля, нi куля його не вiзьме, а помре своєю смертю. Нехай лучче, — сказав батько, — поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть Украïни, що ось розiдрали надвоє. Черевань перервав розмову, став пригощати гостей iз химерних кубкiв, жартуючи та примовляючи. Зайшла й Череваниха привiтати гостей. Вона свiжа й повновида, пряма, як тополя, видно, що змолоду була дуже гарна. Як добра приятелька Шрама стала розпитувати про його намiри. Дiзнавшись, що панотець ïде на прощу, вирiшила й собi поïхати з ним. Бо нiкуди не ïздить. От i до брата пiд Нiжень скiльки разiв збиралася, а все не вибереться. Черевань засмiявся i сказав, що вiн би й радий побувати в ïï брата, але якби хто взяв його та й перенiс туди. Тим бiльше, що ïï брат Гвинтовка живе добре, по — панському, його вже й князем прозвали. Череваниха заперечила, що брата зовуть князем не за достаток, а за те, що взяв собi жiнку — полячку, княгиню з Волинi. Аж ось зайшла до свiтлицi Леся, гарна, як квiтка. Батько радо каже, що i йому є чим на старостi похвалитися. Просить дочку пiднести гостям кубки з бiлих ручок. А Леся чи заговорить, чи рукою проведе, чи пiде по хатi — усе не так, як хто iнший: так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить. Тодi Шрам i спитав Череваня, чи не погодився б вiн вiддати свою дочку за його сина. Той радо дав згоду, подав руку, вони обнялися й поцiлувалися. Петро вiд радостi не знав, на яку ногу й стати. А Леся нiби злякалася та й сказала, що хай тато подивиться — не всi ж у хатi, матерi немає. Тут увiйшла Мелася Череваниха. Чоловiк похвалився ïй новиною, а та звернулася до старого Шрама: Швиденько видобуваєте iз своïм сином замки! Отже, ми вам доведемо, що жiноче царство стоïть крiпше надусi царства. Черевань тiльки смiявся, а Шрамовi така вiдповiдь була не по нутру: Враг мене вiзьми, — каже, — коли з iншим замком не скорiш iсправилися, нiж iз бабою! Тiлько ж не знаю, що за одсiч ви нам iзробите? Чим я вам не сват? Чим син мiй не жених вам? Але Череваниха хитро повела мову про те, що вона не проти, але дiди й баби ранiше, як думали заручати дiтей, ïхали спершу в монастир на прощу. Тодi Бог давав дiтям i здоров'я, i талан на все життя. Отже, ïм теж слiд зробити по-християнськи. Так i посадила жiнка Шрама, мов горщок вiд жару вiдставила. Так i вiдставилося сватання. Старi думали, що ще вспiють з козами на торг, а Петро здогадався, що Череваниха має на думцi якогось iншого зятя, та й сама Леся ним гордує. I напала на козака велика туга. Вранцi всi зiбралися в дорогу. Мати з дочкою сiли в ридван (карету), який дiстався Череваневi теж на вiйнi. Петро на конi не вiдступався вiд пишно оздобленого ридвана. Нарештi здумав поговорити вiдверто з Чере-ванихою. Сказав, що вiн до них iз щирим серцем, а вони до нього з хитрощами. Може, є хто iнший на прикметi, то хай скажуть. Мати знову вiдповiдала загадками, мовляв, i є, i нема. Побачивши, що Петро аж зблiд, вирiшила розповiсти йому про свiй дивний сон, який ïй приснився, коли ще вона ходила Лесею. Здалося ïй, нiби серед поля могила, а на нiй стоïть ясна панна, аж сяє, як сонце. З'ïжджаються на поле козаки, славнi лицарi з усього свiту. I Iотiм стали змагатися за ту панну, битися мiж собою. Раптом приïхав молодий гетьман i забрав собi дiвчину. Збентежена цим сном, кинулася вона потiм до ворожки, а та сказала, що буде в Череванихи дочка, дуже красива, будуть з неï дивуватися пани й гетьмани, дарувати подарунки, але нiхто так не обдарує, як суджений. А буде вiн красивiший та знатнiший за всiх панiв i гетьманiв. Справдилися бабусинi слова i про дочку, i про ïï вроду, i про панськi подарунки, i про судженого. Справдi, був один серед гетьманiв найкращий, i сказав вiн Череванисi, щоб не вiддавала дочки нi за князя, нi за лицаря. Вiн не буде женитися, чекатиме, поки дiвчина виросте, i вiзьме ïï за дружину. А ось i Киïв заблищав золотими церквами. Тiльки Петро нiчого того не бачив — так вразила його розповiдь Череванихи. IV Весело i тяжко згадувати нам тебе, старий дiду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осiяла, i великiï злигоднi на тебе з усiх бокiв збирались... Скiльки — то князiв, рицарства i гетьманiв добуло, воюючи за тебе, слави; скiльки — то на твоïх улицях... на валах i церковних цвинтарях пролито кровi християнськоï! До цього часу, хоч минуло дванадцять лiт, видно слiди пожежi, яку наробив Радзiвiлл iз литвинами. Смутно було дивитися Шрамовi на це. Тодi мало не весь Киïв мiстився на Подолi. Прочани ïхали вузькими завулками. Раптом дивляться — вулиця перегороджена возами, за ними юрба людей. Послали Петра прочистити дорогу. Петро пiдскакав до возiв i побачив, що люди сидять перед килимом iз пляшками та ïжею. Були то мiщани (ïх ще дражнили личаками, бо ïм не дозволялося носити зброю i вдягатися в дорогий одяг, кармазини; козакiв же прозивали кармазинами). Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табiр. Молодого козака впiзнали, стали жартувати, а коли побачили старого полковника, розтягай вози й вийшли назустрiч, а попереду Тарас Сурмач, який так прозивався тому, що служив у Шрама сурмачем. Став пригощати подорожнiх, бо в нього радiсть — народився син. Шрам вiдмовлявся, бо ïде на прощу, то ж годиться спершу поклонитися Божим церквам. Тарас знову припрошував та умовляв, аж поки хтось iз його гостей не сказав, що, мабуть, цим кармазинам вони не компанiя. Як сказав, то наче iскру в порох укинув. Усi так i загорiлись, бо мiщани вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали. Мiщани стали ремствувати, що вони тiльки тодi козакам потрiбнi, як треба виручати з польського ярма. Закипiв i Шрам вiд тих слiв, почав докоряти, що не допомогли кияни козакам у битвi пiд Берестечком, i мiсто своє здали Радзiвiллу без бою; а вiдвоювати його допомогли знову ж таки козаки. Мiщани зарепетували, що вони теж є козаки, тiльки однi козацтво собi загарбали, носять шаблi та кармазини, ïздять ридванами, а iншi власним коштом будують стiни, башти, платять податок. I вони б по-козацьки причепили до боку шаблi та й сидiли, згорнувши руки. Шрам iз гнiвом вiдповiдав, що коли б не козаки, то мiщан уже б давно ляхи задушили або погнали татари в Крим. I додав, що всякому своє: козакам — шабля, мiщанам — терези та торгiвля, а селянам — плуг та борона. Тодi Тарас Сурмач сказав, що коли кожному своє, то чому б i ïм не назвати шаблю та козацьку волю своïми. Адже коли в козакiв не ставало вiйська — вони сiдали на коней; не було грошей — давали i грошi, i зброю; разом били ляхiв, укупi терпiли всякi пригоди, а як прийшлося до розцвiтання, то козаки зостались козаками, а ïх повернуло в селянство. Громада загула, стала погрожувати козакам чорною радою i заступництвом сiчових братчикiв. Ледве панотець Шрам угамував мiщан розважливим словом. Тарас вибачився й пропустив прочан далi. Iван Шрам тяжко задумався i зрозумiв, iцо тут не обiйшлося без проклятущого Iванця Брюховецького, який мутить воду серед низових запорожцiв. Михайло Черевань захотiв його розважити й сказав, щоб вiн не переймався, адже ïм є що ïсти й пити, i в чому походити. Можна вже сидiти вдома i ïсти хлiб — сiль з упокоєм. Панотець розгнiвався й назвав свого товариша Барабашем. Черевань так образився, що аж затремтiв, i сказав, що рокiв десять тому вони б цей спiр вирiшили за допомогою кулi та пороху. Але й тепер вiн не хоче залишатися з таким паскудним прiзвищем. I щоб довести це, ïде зi Шрамом за Днiпро, готовий з ним хоч iз моста у воду. Шрам аж повеселiшав, як побачив, що ще не перевiвся в Череваневi козацький дух, i взяв з нього слово держатися за нього у всякiй долi. V Мало хто з украïнцiв прожив вiк i не побував у Києвi. То ж усi знали дерев'яну церкву гетьмана Петра Сагайдачного i братськi школи бiля неï, i старосвiтський сад. Усе це подарувала колись на братство благочестива Ганна Гулевичiвна, щоб училися дiти козацькi та мiщанськi. Нашi прочани теж тут побували, подали срiбла панотцям братським на нужди школи, стали обдивлятися монастир. Вiн був увесь розмальований сценами з Бiблiï, а по оградi скрiзь було змальовано славне козацьке лицарство, щоб народдививсь да не забував, як колись за батькiв та за дiдiв дiялось. Раптом почули — десь заграли музики, галас, тупотня. Це народ бiжить дивитися, як запорожцi зi свiтом прощаються. Що ж то було за прощання з свiтом? Була то в запорожцiв гульня, на диво всьому мировi. Як доживе було которий запорожець до великоï старостi, що воювати бiльше не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелiв душ тридцять або й сорок, да i ïде з ними в Киïв бенкето-вати. Дома, у Сiчi, ходять у семиряжках да в кажанках, а ïдять мало не саму соломаху, а тут жупани на ïх будуть лудани [з блискучоï матерiï або вишитi золотом], штани з дорогоï саєти [англiйського сукна], горiлка, меди пива такзаïми вкуфахiïздять, — хто стрiнеться — усякого частують. Тут i бандури, тут i гуслi, тут i спiви, й скоки, i всякi викрутаси. Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розiллють по базару; одкуплять, скiлько буде горшкiв на торгу, да й порозбивають на череп'е; одкуплять, скiлько буде маж iз рибою, да й порозкидають по всьому мiсту: ïжте, люде добрi! А погулявши недiль iзо двi да начудовавши увесь Киïв, iдуть, було, вже з музиками до Межигорського спаса. Хто ж iде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий — сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з на-питками i всякi ласощi. Пий i ïж до своєï любостi, хто хочеш. А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота. — Хто такий? — Запорожець! — Чего ради? — Спасатись! Одчиняються ворота, вiн увiйде туди, а все товариство i вся суєта мирськая, з музиками i скоками, i солодкими медами, останеться за ворiтьми. А вiн, скоро ввiйшов, зараз черес iз себе i оддає на церкву, жупани кармазиновi з себе, а надiне волосяну сорочку, да й почав спасатись. Бурсаки, як подивляться таке, так через деякий час i опиняється половина з них у запорожцях. Шрам, хоч i сердився на запорозьких козакiв, але задивився на них i собi. Хоч i багато тi шкоди дiяли, але любили ïх люди. Мабуть, тому, що не треба ïм було нiчого — нi жiнки, нi дiтей, нi грошей, а волю i звичаï берегли завжди, готовi були стати на захист краю. Черевань, дивлячись на тi танцi та веселощi, й собi притупував ногою. Сказав, що коли б не був жонатий, то зараз би подався на Запорожжя. Але Шрам його зупинив, сказавши, що чесному чоловiковi стидно прилучатися до цих розбишак. Перевелися тепер запорожцi. Поки ляхи да недоляшки душили Украïну, туди втiкав щонайкращий люд з городiв; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боïться шибеницi, або дармоïд, що не звик заробляти собi насущного хлiба. Сидять там окаяннiï в Сiчi да тiлько п'янствують, а очортiє горiлку пити, так i ïде в городи да тут i величається, як порося на орчику. Шрами з Череванями поспiшили до iншого монастиря, бо надiйшли запорожцi й так хижо, як вовки на ягницю, стали поглядати на Лесю. Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонцi; сам опасистий; довга, густа чуприна, пiднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кiнська грива; уси довгi, униз позакручуванi, аж на жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi, густiï брови аж геть пiднялись над тими очима, i — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге; моргне довгим усом так, наче зараз i пiднiме тебе на смiх. Другий був молодий високий козак, але вгадувалося в ньому щось азiатське; до Сiчi приходили люди з усього свiту, ïх приймали, аби перехрестився та поклявся воювати за вiру християнську. Череваниха, наздогнавши ридваном своïх, зрадiла, бо злякалася тих двох запорожцiв. Дорога була важка — крута й покручена, тому карета швидко вiдстала вiд вершникiв. Петро вже не ïхав бiля жiнок, то ж вони залишилися лише з Василем Невольником. Раптом на дорозi щось затрiщало й затупотiло. Череваниху з Лесею наздогнали тi самi запорожцi, яких вони злякалися ще в монастирi. Козаки ïхали по обидва боки ридвана й говорили нiби мiж собою, що такоï дiвки гарноï вони зроду не бачили. Один казав, що мiг би ïï поцiлувати, а другий говорив, що це сало не для кота. Леся злякалася ще дужче, щоб на неï не напали, але Василь заспокоïв ïï, що молодцi лише жартують. Старший запорожець знов гукнув до свого побратима Богдана Чорногора, що вiн Сiч поважає, як матiр, але задля такоï дiвчини можна покинути i батька, й матiр. I сказав, що хоч так, хоч сяк, а дiвчина ця буде його. Закине ïï в сiдло, та й помчить у Чорну Гору, куди ще ранiше запрошував його товариш. Нi жива нi мертва, Череваниха ледве наздогнала своïх, а запорожцi пропали. VI Зараз Печерський монастир красивий та пишний, а тодi був убогий, без золота i срiбла — довелося i йому взнати батиєвське лихолiття. Шрам вистояв службу й ходив тепер бiля надгробкiв, сумно думаючи, що всяка слава, всяке багатство — суєта суєт, смерть рiвняє всiх. Коли Череванi iз Шрамами повернули до печер, вони побачили якогось чоловiка в дорогому кармазинi, високого й вродливого, з великим почтом. Шрам аж ахнув iз радостi, впiзнавши Сомка. Той i собi зрадiв, побачивши старого полковника. Привiталися, обнялися. Сомко забрав усiх до себе в гостi. Лесю вiн назвав своєю нареченою. Тодi Петро здогадався, що за гетьман снився Че-реванисi. Мабуть, у них уже все було полагоджено, дивно тiльки, що про це нiчого не знав сам Черевань. Його жiнка, очевидно, справлялася й за себе, i за чоловiка. Тепер уже Петровi нiчого було думати про Лесю. Був вiн козак значний i вродливий, та Сомко кращий, нiчого з ним i мiрятись. В лiтописах про гетьмана писали: Сомко був воïн уроди, возраста i красоти зiло дивноï. Вiн був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступить, чи заговорить, то справдi по — гетьманськи. Козацьке подвiр'я Сомка стояло вiддалiк, на хуторцi. Там було все готове до прийому гостей. Шрам назвав Сомка ясним соколом, а той його батьком. Сiв край столу старий полковник, та й заплакав, як не плакав i при смертi власного сина. Усi здивувалися й засмутилися. Сомко став розпитувати, яке в нього горе. Шрам гiрко сказав, що був би вiн бабою, коли плакав би вiд свого лиха. I пояснив, що вболiває за Украïну: У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнськi душi, у вас десять гетьманiв хапається за булаву, а що Вкраïна розiдрана надвоє, про те усiм байдуже. Сомко заперечив, що, мовляв, вся старшина вiд Самари до Глухова зве його гетьманом i присяглася його слухати. Що ж до Васюти, то це старий дурень, усi над ним смiються, а Iванець гетьманує лише над п'яницями. Тодi Шрам нагадав, що Васюта вiдправив у Москву лист проти Сомкового гетьманства, а Iванця в Сiчi оголосили гетьманом. А ще йдуть поголоски про чорну раду. Сомко заспокоïв Шрама, що зiтре запорожцiв на макуху, а дурну чернь навчить шанувати гетьманську зверхнiсть. Що ж до мiщан, якi теж незадоволенi, то нехай у мене всяке, нехай i мiщанин, i посполитий, i козак стоïть за своє право; тодi буде на Вкраïнi i правда, i сила. Ато козаки вже зовсiм загордилися — ми, мовляв, люди, а то все грязь. Нехай годує нас поспiльство (суспiльство, селянство), а наше козацьке дiло — тiльки по шинках вiкна та пляшки бити. У Шрама аж з душi вiдлягло. Вiн побажав, щоб думка гетьмана стала думкою всякого доброго чоловiка на Украïнi, а Сомко висловив надiю, що обидва береги Днiпровi схиляться пiд одну булаву. Далi перейшли до справ особистих. Сомко сказав, що недобре бути чоловiковi одному, у гетьмана повинна бути гетьманша. Й оголосив, що давно вже домовився з панiєю Череванихою про ïï дочку Олександру, то ж просить благословення батька й матерi. Череваниха благословила, а Черевань вiд подиву й слова не змiг вимовити. Сомко спитав його, чого ж вiн не благословляє. Черевань вiдповiв, що велика честь вiддати дочку за гетьмана, але вчора вже вiдбулося пiвзаручин iз Петром Шрамом. Тодi пiдiйшов старий Шрам i сказав, що вiн сватав Лесю за свого сина, не знаючи про таку ïхню домовленiсть, то ж краще вiддасть хлопця в ченцi, анiж стане на дорозi в гетьмана. I поблагословив молодих. Раптом пiд вiкном почулося: Пугу — пугу! Це так вiталися запорожцi. То був Кирило Тур, гетьман його впiзнав, Шрам зауважив, що не годилось би водитися з цими пугачами, на це Сомко вiдповiв, що й мiж них є багато хороших людей, ось як Кирило: Добрий вiн, i душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю i характерника [ворожбита]. Старший полковник хоч i не погоджувався, перевелися, мовляв, лицарi на Запорожжi, та все ж згадав, як вони його колись виручили в бою, коли залишилося козакiв четверо, а пiд ним коня вбило. Десяток запорожцiв вiдбили сотню ляхiв, а потiм ще й коня добули Шрамовi. Тут увiйшов i Кирило Тур. Вiн виявився тим самим запорозьким отаманом, що врятував колись Шрама й добув йому коня. Але поки це вияснилося, Шрам iз Туром ледве не побилися. VII Сомко посадив гостей за стiл. Петро, хоч i сидiв поряд iз Лесею, не радий був нiчому. Гетьман став розпитувати Тура, як вiн опинився в Києвi. Той вiдповiв, що проводжав прощальника до Межигiрського Спаса. А вiдбилися вони зi своïм побратимом вiд товариства тому, що побачили таку пишну кралю, — i показав очима на Лесю. Коли Сомко засмiявся i сказав, що то його молода, Кирило вiдповiв, що це його не лякає, важливо одне: дiвчина зовсiм його причарувала, i вiн хоче повезти ïï в Чорну Гору. Це таке ж святе мiсце, як i Сiч, тiльки там не цураються, як на Запорожжi, жiнок. Сомко сказав, що в дiвчини ж, мабуть, є друзi, родичi. А Кирило вiдповiв, що то не перешкода. У краï, де живе його побратим, iснує звичай викрадати ту дiвчину, яка сподобалася, i йому цей звичай до душi. То ж сьогоднi буде така чудастя, якоï нiхто тут ще не бачив i не чув. Коли запорожця стали розпитувати, що то за чудастя, Кирило сказав: Так, нiчого: пiдхоплю тiлько на сiдло отсю кралю, та й шукай вiтра в полi. Махнем з побратимом навпростець до Чорноï Гори. Леся аж затремтiла вiд страху, заплакала. Мати вiдвела ïï в кiмнату, а козаки лише посмiялися, бо мало зважали на жiноче серце i сльози. Обiд закiнчився, i Кирило Тур пiшов з двору, не попрощавшись. Сомко признався Шрамовi, що в Києвi вiн не заради сватання. Йому треба твердо стати в мiстi, запастися провiзiєю i порохом. I досягти угоди з москалями, бо як — не — як, а москаль нам рiднiший од ляха, i не слiд нам од його одриватись. Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Днiпровi, тодi ми позаводимо усюди правнiï суди, школи, академiï, друкарнi, пiднiмемо Вкраïну вгору й возвеселим душi тих великих киïвських Ярославiв i Мономахiв. А що ж Леся? Вона справдi нiби аж захворiла. Боялася, щоб запорожець ïï не викрав, просила позамикати всi дверi. Пiсля вечерi козацтво знов зiбралося за столом, пило та прославляло Украïну, московського царя. Леся лежала в кiмнатi, i нiкому з козакiв до неï не було дiла, навiть Якимовi Сомку, нареченому. Що з того, що вiн лицар над лицарями, вродливий над вродливiшими, але думає лише про гетьманськi порядки й до дiвчини не горнеться. Любила Сомка ще з дитинства, але не так складається ïхня любов, як собi гадала. Петро ж пiшов у гай нiби на полювання, а насправдi щоб розвiятися, i повернувся лише надвечiр. Прийшов i Кирило Тур, сiв за вечерю й сказав, що зовсiм уже готовий у дорогу. А Леся так занемогла, що довелося посилати по бабу — шептуху. Кирило за столом усе жартував та розказував, як вiн викраде молоду. Козаки не вiрили й смiялися його вигадкам. Шрам остерiг Сомка, що цей запорожець справдi навiжений, але гетьман заспокоïв, сказавши, що Тур не раз виручав його з великоï бiди. Найбiльше уподобав Кирила Тура Черевань, обнiмав його та цiлував. А той усе дивувався — у них крадеш, а вони тебе цiлують. Попрощавшись, запорожець розпростер руки й сказав: Дверi одмикайтесь, а люди не прокидайтесь! VIII Iншi козаки недовго гуляли, полягали спати й до пiвночi вже хропiли на весь двiр. Не спав один Петро Шраменко. Вiн таïвся вiд усiх зi своïм коханням, щоб не насмiялися, адже козаки недуже вдавалися до любощiв. Знали цю немiч бiльше дiвчата та молодицi, вони — то й поскладали всi пiснi, всi нiжнi розмови козака з дiвчиною. Нi з ким подiлитися Петровi своïм горем, то ж не спиться йому, ходить вiн гаєм. Раптом почув — тупотять конi. Вершники тихо розмовляли. Петро впiзнав голоса Кирила Тура i його побратима. Хотiв побiгти рятувати Лесю, але потiм схаменувся — де ж це видано, щоб серед товариства викрасти дiвчину. Та й наречена тепер не його, хай ïï гетьман стереже. Поки так роздумував, знову почувся тупiт коней. I побачив Петро, що запорожець держить у сiдлi поперед себе Лесю. Вона сидiла, якзачарована. Шра-менковi стало жаль дiвчину, хотiв заступити викрадачам дорогу й битися з ними, та шаблi не було з собою. Раптом дiвчина як закричить. Петро кинувся на подвiр'я, ухопив коня, шаблю, сказав Василю Невольнику про викрадення й помчавсь, як вихор. Запорожцi поспiшили вибратися з мiста. Леся прийшла до тями лише в полi вiд холодного вiтру. Стала благати не губити ïï, але Тур лише реготав. А потiм пристрашив, що коли хто наздожене, то живою свою здобич вiн не вiдпустить. Раптом побачив, що його хтось наздоганяє. I вгадав — це молодий Шраменко. Побратим порадив швидше тiкати або дати бiй. Кирило сказав, що битиметься з Петром один. Аж тут вузенький мiсток над проваллям. Запорожцi перескочили його, i Кирило розiбрав дошки, покидав ïх у провалля, сказавши, що зараз подивиться, чи гiден Шраменко з ним битися, чи нi. Адже у них, сiчовикiв, честь i слава, вiйськова справа перш за все. Про славу думає лицар, а не проте, щоб цiла була голова на плечах. Не сьогоднi, дак завтра поляже вона, як од вiтру на степу трава; а слава нiколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже! Петро мчався на Тура з шаблею. Але раптом його кiнь зупинився перед проваллям. Запорожець став смiятися з молодого Шрама, заохочувати його, щоб перескочив рiвчак i почав iз ним битись. Кiнь боявся i не хотiв перескакувати. Тодi Петро вирiшив перестрибнути сам. Вiн розiгнався i стрибнув, але берег пiд ним вiдколовся, i козак ледь не загримiв у провалля. Аж тут пiдскочив Кирило й ухопив його за руку, похваливши при цьому за стрибок i сказавши, що тепер радо буде з ним битися. Шраменко вiдповiв, що тепер у нього рука не пiднiметься на Тура, хай вiн вiддасть дiвчину без бою. Але Кирило тiльки засмiявся й сказав, що цього нiколи не буде. I розпочався козацький герць. Мабуть, ще нiколи не сходилися такi сильнi супротивники. Дзвенiли шаблi, аж iскри летiли. Билися, поки не зламалися шаблi. Далi вирiшили змагатися на кинджалах. Аж ось iз лiсу вискочила погоня. Тiльки доскочили до провалля, як Кирило Тур i Петро одночасно вдарили один одного в груди так сильно, що й повалилися обидва, як скопи. IX Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся — до Петра. Забула й за сором, затулила рану хусткою, а кров так i ллється. Впала на плече, плаче, голосить, серденьком називає. Душу б вiддала, щоб оборонити вiд смертi козака, що так щиро одважив за неï свою жизнь. Пiдскочив Шрам, став перетягувати рану синовi. А Сомко кинувся рятувати Кирила Тура. Старий полковник здивувався — треба було б покинути цього собаку, як вiн того заслужив. Але гетьман заперечив, що, мовляв, молода знайшлась би й друга, а от Кирила Тура другого не буде. Леся це почула, i ïï серце навiки вiдвернулося вiд Сомка. Натягнули рясу мiж коней, поклали туди Петра. Гiрко було старому батьковi — не за Украïну гине його син, а за чужу молоду. Звiдкись наскочили запорожцi, дiзналися, в чому справа, i забрали Тура iз собою, сказавши, що вони його вилiкують — ще нiколи не кидали товаришiв у бiдi, в чужих руках. Назустрiч ïхала Череваниха. Зрадiла, побачивши живою Лесю. Поплакала над Петром i сказала, раз це через ïï дочку, то хай пораненого ве-зуть у Хмарище, вони зроблять усе, щоб вилiкувати хлопця. Так i вирiшили. А Черевань запросив гетьмана до себе в гостi. Козаки пили, ïли, бенкетували, вирiшували своï вiйськовi справи. А Леся тiльки й знала, що копала корiння, варила зiлля та сидiла над недужим. Допомагав ïй Василь Невольник. Петро мов удруге на свiт народився. Крiзь марення вiн бачив, як Леся про нього турбується, як любить його. Незабаром здоров'я почало брати гору. Радiє старий батько, радiє гетьман, а найбiльше — Леся. Але разом iз тим i смутно ïй, що доведеться тратити молодi лiта в гетьманськiй свiтлицi, слухаючи вiйськовi розмови та брязкiт кубкiв. Пiзно розпiзнала дiвчина, що Сомко козак не до любощiв. Нема в нього нi того нiжного слова, нi того люб'язного погляду, що веселить дiвоче серце. Нiхто так щиро не заговорить до неï, як Петрусь. Але треба коритися долi. Коли Петро став очунювати, Леся все рiдше до нього заходила, соромилася, нiби боялася. Тодi козак сказав ïй, щоб не крилася, була йому за сестру, раз не судилося ïм бути разом. Леся тiльки заплакала. Не раз пiсля тiєï розмови заходила до Петра, спiвала сумнi пiснi й вдивлялася в очi коханого. Батьки ж нi про що не здогадувалися, бо коли дiвчина заручена, то вже й годi, уже й не кажи, що не сей, а той менi люб, а то на весь свiт пiде слава. Сомковi прийшла звiстка, що до Переяслава прибувають воєводи вiд царя. Порадилися й вирiшили, що Шрам iз сином поïдуть до Сомка, а Черевань iз Лесею — до жiнчиного брата Гвинтовки пiд Нiжень. Коли ж збереться гетьманське весiлля, схилити старшину до походу на Тетерю i об'єднання Украïни пiд одним гетьманом. Коли вже виïхали за Броварський бiр, побачили, що назустрiч мчить гонець, i вiдчули недобре. Дiйсно, посланцем був сам переяславський сот-инк Iван Юско. Вiн повiдомив, що зiньковський, миргородський i полтавський полковники перейшли на бiк Iванця Брюховецького. Тепер вiн полодiе Украïною по самi Ромни, має велику царську ласку та прихильнiсть. Сомко гiрко засумував i надумав зiбрати вiйсько, провчити зрадникiв. Але Шрам заперечив: що ж це виходить, замiсть вiйни з недоляшком Тетерею, заведеться вiйна мiж сьогобiчними полками! I порадив гетьмановi ïхати в Переяслав та писати листи до всiх полковникiв, вiдкрити ïм очi й просити схаменутися, не шматувати Украïну. Сам же Шрам думав ïхати з Череванем у Нiжень i схилити на бiк Сомка Васюту. Пiсля цього Шрам iз Сомком сумно розпрощалися й поïхали кожен у свiй бiк. Iдучи, Шрам невесело розмiрковував: Мабуть, не така Божа воля, що Украïна з упокоєм хлiба — солi уживала! Чи, може, приходить уже кiнець свiту, що возстане свiй на свого? I звiдки ж пiдiймається хмара, Боже ти мiй милий?.. Запорожжя перше було гнiздом рицарства козацького, а тепер виводить тiлько хижих вовкiв да лисиць. Отеє, мабуть, дожились вражi сини до порожнiх кишень, то й заводять мiж народом трусу, щоб пiд каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сiромахам, що в городового козака повно в господi. А який же враг посилав на Запорожжя, як по розгромi ляхiв усякому було вiльно займати займанщину? Нi, ось пiдем рицарювати!.. П'янствувати да баглаï бити, а не рицарювати!.. Пожалуй, iншi спасеннi душi справдi одбiгли займанщини, як суєти мирськоï; а другий розбишака пiшов у Сiч, аби не робити дiла на господарствi. От i нарицарювали! Утiшайсь, Украïно, своïми дiтками! Iванець пiдлестивсь до сiчовикiв да тепер i коïть з — пiд руки в князя, що хоче. Бачу, до кого вiн добирається, — хоче Сомковi дружби доказати, да ще ж Бог нас не зовсiм покинув; iще, може, набереться сотня — друга вiрних душ на Вкраïнi! Раптом на шляху зчинився шум. При дорозi косили косарi. Один напився i заснув прямо на дорозi, а Василь Невольник не побачив та наïхав на нього. Збiглися п'янi косарi, стали обзивати проïжджих кармазинами, погрожувати викосити сит бур'ян по Вкраïнi. Один навiть пiдступив до колес ридвана iз сокирою. Ледве Шрам утихомирив селян своєю попiвською рясою та мудрим словом. I такi пригоди траплялися з подорожнiми до самого Нiженя. Скрiзь народ говорив про чорну раду, згадував Хмельниччину i те, як вiдбувався подiл землi пiсля вiйни. Спочатку вирiшили дати всiм порiвну, але потiм старожитнi козаки, що з предку — вiку козаками бували, вiйськовiй чернi позавидiли, а не схотiли дiлитись рiвно. Хотiли зробити перепис, щоб тiльки потомственi козаки одержали козацькi вольностi, а тi козаки, що походили iз селян., — повернулися працювати до землi. Зчинилася велика буча, бо нiхто не хотiв втрачати своïх козацьких привiлеïв. Врештi — решт до козацького реєстру записали тих, якi багатi й могли на конi й озброєнi виïжджати до обозу. Пiших же записали в поспiльство [селянство], крiм мiщан, якi займалися в мiстi торгiвлею. Хотiли й вони козацькоï вольностi пошукати, так мало сил. Як старшина з гетьманом розпорядила, так i зосталось. Давай посполитий до скарбу i подачку оддиму, давай i пiдводу, i греблi по шляхах гати, а козак, бач, нiчого того й не знає. Бувало, прийде полковник або вiйськовий старшина до гетьмана, щоб благословив зайняти землю, той i дозволяє зайняти, скiльки оком закине або скiлько конем за день не об'ïдеш. Ото вже i є його родова земля, а якщо там уже хтось iз бiднiших жив, то то його справа — коли нелюбо, вбирайся. Отак i розплодилися в Украïнi духи — срiбляники. У Хмельниччину рiдко який шляхтич зачепивсь на Вкраïнi, приставши у козацтво, а тепер ïх не перелiчиш! Деякi повилазили знов iз Польщi та повипрошували в гетьмана батькiвщину або материзну; а бiльш сього вельможества iз козацтва таки начинилось. I вже iнший i забув, iз чиïм батьком разом до вiйська у сiром'язцi йшов. Той же зоставсь ув убожествi, а йому фортуна на вiйнi послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далi займанщину зайняв, свиту гаптує. А iншi мовчки сiряки латають. Шрам послухав усi цi розмови, зрозумiв, що запорожцi пiд орудою хитрого Iванця спецiально розворушують у народi старi образи та кривди, щоб привести до скликання чорноï ради i забрати владу у своï руки. X Другого дня, надвечiр, подорожнi наблизилися до хутора Гвинтовки, що стояв недалеко вiд Нiженя. Шрам став розпитувати в ковалевоï жiнки, чи дома хазяïн. Та вiдповiла, що вдома i бенкетує iз запорожцями, вони ж тепер першi люди в свiтi i кажуть, подарував ïм цар усю Вкраïну. Старий полковник аж крикнув Божого Чоловiка. Той розповiв, що зустрiвся iз запорозькими прощальни-ками, якi не вiдпускають його вiд себе, сиплють золото та срiбло, а йому воно потрiбно для викупу невiльникiв. А ще доручили виходити свого пораненого товариша, пообiцявши дати грошей для викупу не одного невiльника. Це той самий запорожець, що бився з Петрусем. Шрам обурився: виходить, що вiн вiдiгрiває оту гадюку, що ледь його сина не спровадила на той свiт. Божий Чоловiк сказав, що йому всi рiвнi, вiн в ïхнi свари та чвари не мiшається. А ще повiдомив, що Васюти Нiженсь-кого [Василя Золотаренка, нiженського полковника]зараз немає на мiсцi, вiн поïхав на якусь раду в Батурин. Шрам повернув до хутора. У Гвинтовки був багатий панський будинок — з панськими ж порядками та звичаями. Сам хазяïн щойно повернувся з полювання. Коло нього хорти на мотузках, козаки трублять в роги — все зовсiм як у великого помiщика. Гвинтовка радо привiтав гостей, покликав iз будинку дружину. Господиня — молода й хороша, однак блiднолика панi — усмiхалася привiтно, тiльки якось жалiбно. Коли ж побачила ридван Черевня, зблiдла, крикнула й упала без пам'ятi. Всi засмутилися, не знали, що це з княгинею сталося. Один Черевень здогадався i сказав, що цей ридван узяли пiд Зборовом. Князя, який там знаходився, погнали татари до Криму, а княженя затоптали кiньми. Княгиню пiдвели, вона здихнула на вiтрi, але, почувши слова Череваня, аж застогнала. Гвинтовка аж вилаявся, кажучи, iдо думав — забула жiнка прежнi норови, але вовка скiлькохоч годуй, а вiн усе в лiс дивитиметься. Потiм запросив гостей до хати. Стали розмовляти. Гвинтовка жалiвся, що простi люди похваляються проти городовоï старшини. Стали такими смiливими, що навiть шапки не скидають, коли побачать значного козака на вулицi. Шрам запитав хазяïна, на чиєму ж вiн боцi, той сказав, що, звичайно, на гетьманському. Тодi старий полковник здивувався, чому ж вiн водиться iз запорожцями, бенкетує з ними. Гвинтовка заперечив, сказавши, що то все наговори. Потiм поглянув у вiкно i наказав слугам прогнати прохачiв — личакiв з двору. Шрам зауважив, що так робив лише звiр Єремiя Вишневецький. Гвинтовка скипiв, вихопив шаблю i сказав, що може простити такi слова без кровi лише панотцевi. I за Украïну вiн радий повсякчас вийняти шаблю один проти десятьох. А щодо того, що жiнка його обляшила, то гiсть помиляється. Навпаки, вiн ïï окозачив. Тепер у нього стiл застилають не слуги, а сама княгиня. I грiзно гукнув жiнцi, щоб та подавала козакам вечеряти. Княгиня безмовно все робила, лише здригалася вiд грiзних окрикiв чоловiка, як струна на бандурi. Череваниха спитала брата тихенько, чи молиться ж княгиня по-нашому, по-християнському. Той голосно звелiв жiнцi перехреститися, i вона зробила це слухняно, як дитина. Череванисi й Лесi було жаль до слiз цю нещасну княгиню, яка мусила вiдповiдати перед козаками за всi польсько — шляхетськi грiхи. Раптом почулося запорозьке привiтання Пугу! Хазяïн змiшався перед гостями, але дiватися було нiде, довелося запрошувати до хати батька Пугача, запорозького кошового, а з ним i декiлька мiщан. Шрам iз докором сказав Гвинтовцi, що, мовляв, ось як вiн iз запорожцями не знається, але той вiдповiв, що тепер на Вкраïнi усе так перевернулось, переплуталось i перемiшалось, що навпростець нiкуди не проïдеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись вiзьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони — бо в царя велике пошанованнє мають i, чого хочуть, усе одержуть. Панотець понуро зауважив Гвинтовцi, що не ïздити ïм одним шляхом. Господар любенько став запрошувати батька Пугача до столу, але той сказав, що не сяде вечеряти з тими, хто неправду чинить. I спитав, чому це Гвинтовка вiдiбрав волiв у мiщан тiльки за те, що тi нарубали хмизу в мiському гаю. Гвинтовка вiдповiв, що це його гай за правом займанщини. Мiщани доводили, що це ïхнiй городовий гай споконвiку по магiстерських записах. Гвинтовка гарячився й говорив, що поки козаки билися з ворогами, мiщани позахоплювали найкращi поля, гаï та сiножатi. Сiчовий дiд Пугач припинив ïхню суперечку, сказавши: Нехай мiщане дечим i поживились од козакiв у польську заверюху, та вже ж i козаки почали тепер нагинати ïм шиï справдi по — шляхетськи. Засiвши в ïх магiстрати, в ратушi, старшина козацька орудує ïх вiйтами, бурмистрами i райцями, як чортяка грiшними душами. Коли тобi полковник дав займанщину, то нехай воно так i буде; тiлько ж не обiжай добрих людей, верни ïм ïх воли. Гвинтовка все хотiв доказати своє право збити пиху мужикам i не вiддавав волiв. Тодi Пугач сказав, що вiн iще про це пожалкує, а мiщанам вiд себе пообiцяв повернути втрачене. Тут господар вирiшив не сваритися iз запорожцем через личакiв i звелiв вiддати худобу, а Пугача ще раз запросив на вечерю. Той вiдмовився й пiшов. Таким чином, Гвинтовка зостався нi в сих нi в тих. Побачив, що Шрам його розкусив, i взяла його велика досада. Тодi вiн став зганяти злiсть на княгинi так, що бiдна не знала, де й дiтися. Вечеря закiнчилася в похмурiй мовчанцi. XI Вставши вранцi, Петро побачив, що батькового коня вже немає — махнув старий у Батурин до Васюти. Хлопцевi було тяжко на серцi через нещасливе кохання: спочатку дiвчина ним згордувала, потiм ïï мав повести до вiнця iнший, а тепер знає, що дiвчина його самого любить щиро, та не може з ним бути, бо заручена. Iнший би на це не подивився, махнув з нареченою в дикi степи та й насмiявся б над лихою долею. Але Петровi про це страшно було й подумати. Вiн добрий був син i щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, нiж панотця навiк преогорчити i золоту свою славу гряззю закаляти. Врештi-решт вирiшив пiти на Запорожжя пiсля смертi батька, поробити човни власним коштом i воювати разом iз товаришами, вести лицарське життя. А вiд Лесi триматися якнайдалi. Тому не пiшов у будинок, а став блукати пущею, щоб розвiяти смуток. Ходив — ходив, поки набрiв на хутiрець. Там iз подивом побачив Кирила Тура, який прогулювався з допомогою чорнявоï дiвчини. Козаки зустрiлися, як давнi друзi, нiби й не було мiж ними смертельноï бiйки. Розказав Кирило, як його добрi люди вiд смертi рятували, а вiн цього не дуже й хотiв, бо що для козака смерть — нiщо! Аби слава. Побратим його готується до чорноï ради в Нiженi. Тепер запорожцi на чолi з Iваном Мартиновичем Брюховецьким зададуть перцю городовiй старшинi. Петровi аж мороз по спинi пiшов вiд таких речей. Хлопець подумав, що треба сповiстити панотця, але згадав, що той у дорозi. Друга думка його була про Лесю: боявся, щоб i ïй не дiсталося у цих козацьких чварах або знову не викрав Кирило Тур. Завiв Петро iз запорожцем розмову про Лесю, а той лише посмiявся — пора все це викинути з голови i йому, особисто вiн, Кирило, помiняв би копу таких дiвчат на люльку тютюну. У козака полегшало на душi. Тур запросив його поснiдати й сказав, що хоче довести своïм бабам, що вiн уже одужав. Кирилова мати була рада гостевi, милувалася сином своïм та проклинала Запорожжя, яке вiдiбрало у неï спочатку чоловiка, тепер — сина. Раптом пiд вiкном почулося козацьке пугу, i в хату ввiйшов батько Пугач. Звелiв Кириловi збиратися. Жiнки так i затремтiли. Мати заголосила, щоб не вiдбирали у неï синочка. Пугач не зважав на плач, сказав, що Тура чекає козацька розправа за той сором, який вiн наробив товариству. Кирило почав заспокоювати матiр та сестру, кажучи, що то так запорожцi iнколи жартують, що й до слiз можуть довести. Сiв на коня та поïхав, удаючи з себе веселого козака. Пугач iз чурою за ним. Старенька мати попросила Петра поïхати за ними й подивитися, що зроблять iз ïï синочком, — видно, здорово вiн провинився. Петровi було жаль бабусi, й вiн пообiцяв привезти ïй звiстку про сина. XII Урочище Романовського Кут було недалеко. Петро пiд'ïхав i почув галас, як на ярмарку. Зiбралося багато людей у чорних сорочках, мабуть, самих бурлак та гольтiпак, яким Брюховецький пообiцяв дати на пограбування Нiжень. Скрiзь були бочки з пивом, вози з борошном, салом та пшоном. Кожен робив, що хотiв: ïв, пив, пригощав iнших. Але всi вихваляли Iвана Мартиновича Брюховецького, який так про них подбав, називали другим Хмельницьким. Кобзарi спiвали, грали на кобзах та бандурах, походжаючи мiж людом. Петро помiтив, що козаки тут не вiдрiзняються одягом вiд голоти, не одягали звичних своïх кармазинiв. ïх можна пiзнати лише по оселедцях та дорогiй зброï. Шраменко роздивлявся скрiзь, шукаючи Тура, а побачив самого Брюховецького. Думав, що той зробився паном на всю губу, але чоловiчок сей був у короткiй старенькiй свитинi, у полотняних штанях, чоботи шкаповi попротоптуванi — i пучки видно. Хiба по шаблi можна бдогадувати-ся, що воно щось не просте: шабля аж горiла от золота; да й та на йому була мов чужа. I постать, i врода в його була зовсiм не гетьманська. Так наче собi чоловiк простенький, тихенький. Здавалось, то був добрий i приязний чоловiк. Тiльки очi були якiсь чуднi — так i бiгають то сюди, то туди i, здається, так усе й чигають iз — пiдтишка чоловiка. <...> Отакий — то був той Брюховецький, такий — то був той гадюка, що наварив нам гiркоï на довгi роки! Iван Мартинович називав усiх своïми дiтками, бiдкався, чим одягти своïх козакiв, як прохарчувати, адже вiн i сам як обносився. Мiщани гукали, що всiм його забезпечать, аби вiн ïх оборонив, порiвняв у правах з козаками. Брюховецький усе обiцяв та настроював люд проти мiськоï старшини й гетьмана. Потiм звертався до запорожцiв, нагадував, яким прийшов багатим на Запорожжя i як все те вiддав, щоб прикрити козацькi злиднi. Мiщани, козаки й мужики називали ницого Iванця рiдним батьком, гетьманом, так вiн усiх ïх отуманив. Зажурився Петро, побачивши, яку небезпеку становить Брюховецький для долi Украïни. Раптом усiх почали скликати на раду — судити Тура. Петро пробрався до самого судного мiсця. Посеред судного колеса стояв Кирило, а круг нього — братчики. Вони не пускали в коло зацiкавлених мирян. У першому ряду знаходився Брюховецький з гетьманською булавою. Бiля нього стояли вiйськовий суддя, писар i п'ятеро довговусих сiчових дiдiв — найшановнiшиху кошi. Суд розпочав батько Пугач. Вiн виступив iз промовою i сказав, що нiхто ще так не зневажав козацький звичай, козацьку славу, як отой Кирило Тур, зв'язавшись iз бабами. Спитали гетьмана, а той став прибiднятися та говорити, що його розум нiкчемний проти таких шанованих голiв, тому хай роблять, як самi знають. Дiди вирiшили покарати запорожця киями бiля стовпа. Кирила прив'язали вiрьовками до стовпа так, щоб вiн мiг дiстати рукою кiвш i випити горiлки. Козаки повиннi були пiдiйти до стовпа, випити, калачем закусити, взяти кий i добре вдарити винуватого по спинi. Рiдко бувало, щоб нiхто з братчикiв не пiдходив. На оборонi Кирила стояв його побратим. Вiн одного вмовляв, iншому нагадував про Турову послугу, якого просто сварив, i той вiдходив, боячись гарячого норову Чорногора. Аж ось пiдходить до стовпа батько Пугач. Цього вже не впросиш i не насвариш. Жорстокий дiд так вiдважив Кириловi києм, що в того аж кiстки захрумтiли. Небагато можна витримати таких ударiв. Петро пiдiйшов до Тура i спитав, чи не скаже той передати щось своïй матерi. Запорожець лише пiсню сумну йому заспiвав чорного ворона, що над козаками кряче. Тут пiдiйшли ще четверо сiчових дiдiв i сказали, що вони такоï неслави Туровi не подарують: раз молодi його обходять, то самi доб'ють. I стали бити по плечах. Кирило мужньо переносив удари, навiть жартував. Потiм сказав Петровi, що його скарб роздiлить побратим — для неньки та сестри, у Киïв на братство та юнакам — чорногорам на лицарськi битви. Богдан Чорногор просив товариша крiпитися до обiду, а тодi буде вiльний. Петро побачив, що Кирила Тура обороняло ще кiлька братчикiв. Нарештi вдарили в казани до обiду; запорожцi кинулися до Тура, вiдв'язали вiд стовпа, обнiмали та поздоровляли. Пiдiйшов i Пугач, дав якесь листя прикласти до ран i сказав, щоб бiльше в гречку не скакав, бо пропаде, як собака. Козаки пiшли обiдати, запросили й Петра як дорогого гостя. Пугач похвалявся, що тепер перевернуть усю мiську старшину: Пiдвернемо тепер ми пiд корито ваших полковникiв та гетьманiв; заведемо на Вкраïнi iнший порядок; не буде в нас нi пана, нi мужика, нi багатого, нi вбогого; усе в нас буде обще... На обiду запорожцiв любили подавати бiльше рибу, а не м'ясо. Посуд увесь був дерев'яний. Пили добре, але не впивались. Кирило пив найбiльше, хотiв притамувати бiль. Зробився веселий, навiть танцювати пiшов. Усi дивувалися такiй терпеливостi козака. Пiсля обiду Тур вирiшив поïхати додому. Адже пiсля такоï кари довго не продержишся, а перед товариством соромно показуватися кволим, вдома ж вiн може залягти до наступного дня. Дорогою Кирило запропонував Петровi йти в запорожцi. Шраменко сказав, що вiн i сам про це думав. Далi спитав Тура, чому вiн iде проти Сомка. Той став вiдповiдати примовками та вiдмовками, словами Святого письма, так що Петро так нiчого й не зрозумiв. Нарештi приïхали до Кириловоï домiвки. Мати зрадiла, заохала, хотiла обiйняти сина, а той вiдвертався, бо до спини з — за раннє можна було торкнутися. Син попросив побiльше горiлки, напився та й упав без пам'ятi. Усi стривожились, але один Петро знав, у чому рiч. Потiм козак попрощався i пiшов до Гвинтовчиного хутора, обдумуючи все, що чув i бачив. XIII Старий Шрам поспiшав до Батурина. Раптом у гаю над шляхом почувся гомiн. Тут зiбралося багато людей. Однi в кармазинах, iншi в синiх каптанах — мiщани. Вони попросили в панотця поради — як ïм вирiшити суперечку. Хлопець iз мiщанського роду полюбив дiвчину — шляхтянку, дочку пана Домонтовича. I вона не байдужа до нього. Коли молодець заслав сватiв, батько дiвчини вигнав ïх, вилаяв хамами та личаками й сказав, що нiколи не вiддасть свою дочку за гевала. Отже, вирiшили розсудити зi зброєю в руках, не знають лише, як краще — на шаблях чи пiстолях. Старий Шрам аж сплюнув спересердя й сказав, що над Украïною нависла така буря, а вони мiж собою заводять кривавi чвари. I помчав швидше звiдти. У Борзнi панотець заïхав вiдпочити до свого давнього приятеля сотника Бiлозерця. Той розповiв Шрамовi про останнi подiï. На радi в Батуринi Васюта Золотаренко схиляв старшину до того, щоб вона обрала його гетьманом. Старшина почала його усовiщати, говорити, щоб дав по гетьманувати молодшим, не видавав Сомка у Москвi зрадником. I що запорожцi його дурять, приïжджають лише за подарунками. Це пiдтвердили також гiнцi iз Зiнькова. Полковник i руки опустив. Тут старшина взялася за нього, а за ними й пiхота, ледве Васюта не наложив головою. Як раптом приходить лист вiд Сомка, який пише: Во iм'я Боже, ти, пане полковнику нiженський, i всi, пiд його рукою будучiï, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам лучче оставатись пiд рукою свинопаса Iванця, чи пiд лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякi чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я жду в Iчнi. Хто єсть вiрний син своєï отчизни, збирайтесь до мого боку. Не поступимо гетьманськоï булави в ледачi руки... Бачить Васюта, що дiватися нiкуди. Став запрошувати старшину до Iчнi. От i рушили всi з Батурина. Шрам сказав, що i ïм слiд негайно ïхати, незважаючи на втому. Бiлозе-рець тiльки подивувався завзятостi й стiйкостi старого панотця. По дорозi полковникiв зустрiв гiнець i сказав, що тепер треба ïхати вже не в Iчню, а в Нiжень, бо туди рушила вся старшина, присягнувши у церквi на вiрнiсть Сомковi. Незабаром чоловiки зустрiлися з гетьманським вiйськом, iз Сомком та Васютою. Сомко пiдбадьорював Шрама, говорячи, що тепер буде все гаразд — вiрнi йому Лубенський, Прилуцький, Переяславський та Чернiгiвський полки вiн вiдправив зi своïм генеральним писарем Вуяхевичем пiд Нiжень. Шрам сумовито похитав головою й сказав, що не довiряв би гетьманського бунчука генеральному писаревi в цю смутну годину. Сомко жалкував не стiльки через те, що вiдпало три полки, скiльки що честь, правда поламана. Коли в'ïхали в мiсто, дорогу перегородила процесiя: несли мертвого. Це був той самий вiйтенко, що бився за дiвчину — шляхтянку. За труною йшов майже ввесь Нiжень, i все самi мiщани: жодного в кармазинах. Якщо i йшли козаки, то тiльки простi — нi одного сотника чи отамана. Вони не бачили i не вiтали нi гетьмана, нi Васюти зi старшиною. Сомко приïхав у свiй табiр. Атам галас, мiшанина, безладдя. Генеральний писар ïздить по вiйську, вгамовує козакiв, але говорить ïм такi образливi слова, що вiд цього починається ще бiльший гомiн i незадоволення. Сомко побачив це, вiдiбрав бунчуку писаря i прогнав його. Козаки, зачувши голос гетьмана, трохи втихомирилися, бо знали його характер: Сомко — бо жартiв не любив. Щирий i незлобивий був лицар, да вже ж як i допечуть йому, то стережись тодi кожен. У таборi в нього або в походi знай свою лаву — не так, як у iнших. Тим — то й били сомкiвцi неприятеля всюди, де тiлько стинались. Знали, чого стоïть Сомко, усi старiï, значнi козаки; а вiйськова чернь про те байдуже: ïй аби воля. От пiд сю — то волю й пiд'ïхав Iванець iз своïми запорожцями, i пiшло усе, як у казанi кипiти. Шрам попросив Сомка довiрити йому бунчук. Той мовчки вiддав козацьку святиню старому полковниковi. Панотець до ранку порядкував у таборi, пiдсiдав до козакiв, умовляв ïх то словом Христовим, то спогадами про Хмельниччину, коли була у всiх i воля й душа єдина. А слiдом ходив, як диявол, зрадник Вуяхович i розсипав гiркi слова в козацькi душi, пiдбурював на чорну раду. XIV А в домi Гвинтовки в цей час своï негаразди. Жiнки не могли потоваришувати щиро з господинею, бо була вона великою панiею, та ще й католичкою. Черевань помiтив, що Гвинтовка зробився зовсiм iншим чоловiком, не таким, як був колись щирим i товариським козаком, то ж не знаходив тепер iз ним спiльноï мови. Гвинтовка став розпитувати Череваня, як так вийшло, що Леся заручилася з гетьманом Сомком. Чи не поспiшили вони, чи не спiткнеться в такi смутнi часи ясновельможний гетьман? Потiм повiв оглядати своє господарство. Черевань дивувався багатству шуряка й думав, що в нього всього такого немає, зате нiхто не гляне скоса на Хмарище, бо хутiр чесно куплений на польськi дукати, а за його грошi магiстрат побудував мiську башту. У цей час приïхав нiженський сотник Гордiй Костомара i попросив Гвин-товку поïхати в мiсто навести лад. Мiщани справляють разом iз простими козаками поминки по вiйтенковi так, що городова старшина боïться i носа виткнути за ворота. Гвинтовка вiдмовився й сказав: Моя хата скраю, я нiчого не знаю. Потiм повернув усе на жарт i запросив сотника на обiд. Так i поïхав той нi з чим. Навiть сестра, Череваниха, зауважила, що ïй стало страшно вiд братових речей i поведiнки. Той вiдповiв, що жiноче дiло — бiля припiчка. Повернувся Шраменко, розповiв про побачене. Череванi вжахнулися, а Гвинтовка тiльки всмiхався. Кранцi Гвинтовка прислав козака до Петра i Череваня, щоб тi вдягали бiлi сорочки, жупани та ïхали на раду в Нiжень. Княгиня прислала ïм новi стьожки до комiрiв. Петро здивувався, чому вони блакитнi, а не червонi, як звикли носити козаки. Потiм подумав, що це нова польська мода, i вдягнув. Виïхали поспiшно. Василь Невольник поïхав за своïм паном. Перед мiстом юрма вкрила все поле. Видно царський намет i московське вiйсько з боярами. З правого боку став Брюховецький, а з лiвого — Сомкоз вiйськом. Народ бурлить, питає один одного, хто чию сторону держить. Тут тiльки помiтив Петро, що червоних стрiчок у комiрах козакiв дуже мало, все бiльше блакитнi. I зрозумiв, що це щось лихе задумано. Добрались до самоï середини. Там було зроблено коло, посеред — стiл пiд турецьким килимом, на ньому бунчук i корогва. Поряд стояв Брюховецький зi своïми запорожцями. Тепер вiн був у голубому жупанi, гордий, дивиться по-гетьманськи. Аж ось виходить Сомко зi своєю старшиною — усi в панцирях, при зброï, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжi i бунчуковi вiйськову корогов i бунчук. Молодий Шраменко милувався гетьманом i з сумом думав, що мало в нього залишилося прихильникiв, вiрних душ. Людське море шумiло й гомонiло. Брюховцi закричали Сомковi, щоб той теж поклав бунчук i корогву, обiзвали переяславським крамарем. Гетьман гордо вiдмовив, що вiн не буде слухати голодранцiв. Народ збунтував ще бiльше, ледве його угомонили старi сiчовики. Один говорить до другого, що мовляв, дiждалися — таки празника, будуть тепер панами. Другий йому заперечує — над ким же вiн буде панувати, коли всяка душа буде рiвна. Так i Брюховецький обiцяв. Тодi перший засмiявся: Не знаєш же ти Iвана Мартиновича! Вiн казав, що нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволi з ïх буде й греблi гатити. Буде кому панувати на Вкраïнi i без мугирiв Iвану Мартиновичу аби козацтво привернути до свого боку. Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. З царського намету в пишному вбраннi вийшов князь Гагiн з думними дяками. Його пiдручнi винесли царську корогву, подарунки вiд царя старшинi з гетьманом. Князь став зачитувати царську грамоту. Заднi, сiльська голота, нiчого не чули й стали викрикувати, що хочуть гетьманом Брюховецького. Сомковi прихильники це почули й стали вигукувати свого. Зчинився галас несказанний, докотився й до переднiх лав. Спочатку кричали, потiм зчепилися битися. Запорожцi схопили Iванця за руки, посадили на стiл i булаву й бунчук до рук дали. Шрам кричить своïм, щоб спихали Брюховецького, а саджали Сомка. Кинулись купою до столу, але запорожцi, як злi оси, не бояться нiчого, б'ють всякого, хто не з блакитною стрiчкою. Вирвали в Сомка бунчук, переломили надвоє, вiдняли й булаву. Оглянувся гетьман — а при ньому тiльки жменя старшини, кругом однi запорожцi. Нiчого не залишалося Сомковi i його старшинi, як вiдступити через царський намет до своïх коней. Царське вiйсько пропустило ïх i заступило вiд запорожцiв. Прибув Сомко в табiр Переяславського полку, став готувати вiйсько до бою, щоб силою вирвати булаву. Як раптом вирушив з табору Нiженський полк. Прискакує конем Васюта й кричить, що бiда. Тепер уже не вiн полковник нiженський, а Гвинтовка, он у нього вже й срiбний пiркач виблискує. Поки Сомко роздумував, що йому робити в цю трудну хвилину, кiлька сотень поïхало на поклон Брюховецькому, зрадивши свого безбулавного гетьмана. Побачив Сомко, що лихо, поскакав iз старшиною на конях до царського намету, а там Iванець вiд князя царськi дари приймає. Бiля нього Вуяхевич та iншi значнi сомкiвцi iз запорожцями. Попросив Сомко в московського князя захисту й справедливостi, а той не знає, що дiяти, бо вже взяв вiд Брюховецького великi подарунки. Новоспечений гетьман Брюховецький зрадiв, звелiв схопити Сомка й закувати в кайдани. Старшина хотiла його оборонити, але вiн сказав, плачучи: Братцi моï... милiï! Що вам битись за мою голову, коли погибає Украïна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Украïно! — i кинув об землю свою шаблю. Дуже зрадiв Брюховецький, звелiв Сомка, Васюту i ïхню вiрну старшину кинути у в'язницю, а Вуяхевичу наказав написати листа царевi в Москву, що Сомко буцiмто козакiв бунтує проти царя. Нового гетьмана зi старшиною повели в соборну нiженську церкву для царськоï присяги, а потiм на пишний бенкет, який йому влаштували мiщани. XV Черевань, вигукуючи Сомка гетьманом, потiм ледве вiдв'язався вiд запорожцiв за допомогою Василя Невольника. Вiн просив Петра не кидати йрго самого й молився Богу, щоб швидше вибратися з цiєï колотнечi у своє Хмарище. Селяни з пiвгодини не знали, що дiється мiж козацтвом. Коли ж Брюховецький вирушив до присяги у мiсто, вони зрадiли i вирiшили й собi, раз тепер немає нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих, йти панським добром дiлитись. Але московська сторожа не пустила селян до мiста, тодi вони кинулися грабувати Сомкiв табiр. Однак дiстали облизня, бо й там уже порядкували козаки. Братчики смiялися з мужикiв i нахвалялися порiвняти всiх батогами. Зрозумiла чернь, що одурено ïï. Хотiли йти скидати Брюховецького i садити Сомка, та тiльки нiчого з того не вийшло: у кожного була своя думка. Вирiшили мужики тiкати швидше додому, поки ïм не дiсталося. I говорили мiж собою: Нiде правди дiти, не на добре дiло ми пустились! Лiпше зробили нашi сусiде, що не послухали запорожцiв. Тепер стидно в село й очi появити: довiку будуть дражнити чорною радою! I почав чорний люд розходитися. Замовкли музика й танцi, усi зрозумiли, що веселитись нiчого. Роз'ïжджалася з Нiженя шляхта, яка прихопила iз собою жiноцтво в надiï знайти добрих женихiв для дочок. Але не так сталося. Запорожцi переслiдували шляхтичiв, нещадно ïх грабували, забирали насильно дiвчат собi в жiнки. Було б таке й Череваневi, якби не блакитна стрiчка в комiрi. Деяким панам довелося переодягатися в селянську одежу й пiшки тiкати з цiєï чорноï ради. Зустрiв Черевань по дорозi Тараса Сурмача з мiщанами. А той i пожалiвся, що одурили ïх, як самi хотiли. Коли був бенкет для нового гетьмана, з усього мiста позносили срiбнi кубки, ковши та коновки. А запорожцi ïх зi столiв позабирали. Бурмистр став ïм докоряти, злодiями називати, то ледь не вбили. Кинулись мiщани жалiтися гетьману, а той смiється — тепер же у нас все спiльне, ми ж як рiднi брати. Черевань аж застогнав — у недобру годину вiн виïхав iз дому. А ще як дiзнався вiд Тараса, що Брюховецький засватав у дядька Гвинтовки його Лесю за свого писаря, зовсiм занепав духом. Раптом почувся голос Тура: Чорта з два вiн просватає! Кому, як не менi, вона тепер дiстанеться, адже саме за неï мене бито киями. А Сом-ко тепер уже не вирветься iз запорозьких лап. Петро аж похолов, став нагадувати Кириловi про ïхню давню дружбу. Але той вiдповiв, що тепер усе перевернулося з нiг на голову, i помчався зi своєю ватагою до Гвинтов-чиного хутора. Петро хотiв поïхати слiдом, але раптом зустрiв батька. Той сказав, що тепер не час думати нi про яких Череванiв. Петро поïхав за панотцем, похиливши голову, а серце його розривалося навпiл. Згодом розпрощалися Шрами з Череванем i Василем Невольником та й поïхали в рiзнi боки. XVI Брюховецький тим часом бенкетував у Нiженi. За подароване золото сидiв iз ним поряд князь Гагiн, не вважаючи на те, що не личило б йому бути поряд iз гайдамакою, не годилося б обманювати царя. I хто ж бо того не знає, скiлько розлито на Вкраïнi кровi через Iванцеве лукавство да через неситу хтивiсть московських воєвод? Сидить городова козацька старшина, та, що нишком поякшалась iз запорожцями i ради свого панства запродала Сомка Iванцевi, й сором декого бере за свою зраду. Але дiватися нiкуди — треба брататися з розбишаками. Закiнчився обiд, провiв Брюховецький князя аж за ворота. Аж тут назустрiч йому ведуть сiчовi дiди запорожця, що внадився до ковалевоï жiнки з Гвинтовчиного хутора. Брюховецький спитав, що ж вони думають iз ним робити. Дiди сказали, що треба цього ледащо провчити киями так, щоб не дiждав бiльше рясту топтати. Гетьман повiв лукаво очима та й наказав скликати раду. Почали сходитися братчики, зробили судне колесо. Всi дiди стали в першiй лавi. Тiльки — но кошовий дiд, батько Пугач, хотiв виступити, як Iван Мартинович звелiв ударити в срiбнi бубни та й сам забрав слово. Вiн сказав, що не годиться з — за жiнки забивати братчика до смертi, не на те вiн привiв братчикiв на Украïну. I спитав, як дiди думають. Тi довго мовчали, потiм виступив батько Пугач i сказав: Бачимо, бачимо, вразький сину, — дармо, що ти гетьман, — до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотiв! Вивезли ми тебе на своïх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Украïною орудувати! Недовго ж поорудуєш! Брюховецький звелiв йому замовкнути й сказав, що не дасть своïх козакiв бити за дурницю киями. За дурницю! — кажуть дiди. — На чiм держиться Сiч i славне Запорожже, те повернув ти на смiх! На це Брюховецький вiдповiв, що кому не подобається, хай iде собi на Запорожжя. Сiчовi дiди гукнули, що пiдуть у своï куренi, покликали козакiв, але тi мовчали та один за одного ховалися. Тодi дiди плюнули та й пiшли самi, а Iванцевi тiльки того й треба було. Пiшов вiн вiдпочивати, а сам думає, як йому Сомка зi свiту звести. Почав натякати Петровi Сердюку, потiм розказав свiй сон, що поки вiн спав, нiби сталося диво — Сомковi миша голову вiдкусила. Петро здогадався, що вiд нього хочуть. А Брюховецький хотiв дати йому золотий перстень, кажучи, що це тому запорожцю, який перевернеться в пацюка i позбавить Сомка голови. Але Сердюк сказав, що низовi хоч i здатнi на характерництво та чаклунство, але нiхто на таке дiло не пiде. Брюховецький залишився нi з чим. Довго вiн ходив по свiтлицi, розмiрковуючи, чому це його взяв страх самому розправитися iз Сомком. XVII Поки так думав Iванець, до нього попросився якийсь чоловiк — з ко-беняком, насунутим на самi очi, в широкiй семрязi; на спинi горб — i сказав, що вiн той, кого гетьмановi треба. Iванець аж злякався, що хтось нiби пiдслухав його думки. Попросив вiдкрити лице — чи не сам нечистий з ним говорить? Незнайомець вiдкинув вiдлогу, й Iванець аж вiдхитнувся. Це був Кирило Тур. Брюховецький здивувався. Невже вiн вiзьметься за таку справу? Адже навiть товаришував iз Сомком. Тур вiдповiв, що в нього своï з ним рахунки — i за наречену, i за киï. Гетьман дав Кириловi перстень, з яким того пропустять, куди вiн схоче, i запорожець пiшов. Добрався Тур до Сомковоï в'язницi, показав сторожi перстень, його й пропустили. Наказав, щоб до ранку не входили, бо вiн буде сповiдувати в'язня. Сомко був прикований залiзом до стiни — у подранiй сiрячинi, без пояса i чобiт. Тiльки сорочка, вишита Лесею, сяяла на ньому. Тур пiдiйшов до Сомка, дiстав ножа, хотiв налякати його тортурами, але той сказав, що не почує вiд нього кат нi стогону, нi прохання. Тодi Кирило заговорив своïм звичайним голосом, i Сомко з подивом його пiзнав. Запорожець сказав, що хоче помiнятися з ним одягом, щоб гетьман утiк звiдси. Надворi його ждуть молодий i старий Шрами, якi поверталися рятувати Паволоч вiд Тетерi. Тепер уже люди розпiзнали Iванця i радо пiдуть за Сомком. Але Сомко вiдповiв, що вже й так багато кровi пролито по Украïнi за гетьманство та панування. ...Невже ж не уйметься плисти по Вкраïнi кров християнська нi на часину? А тепер ще i йому за своє право почати кров людську точити? Iванець стоïть зараз мiцно з козаками, щоб його подолати, треба всю Украïну переполовинити. I заради чого? Тур вигукнув, що заради того, щоб правда взяла верх над кривдою. Але Сомко не погодився й сказав, що правда й так вiзьме верх. Не можна, мабуть, iнше, як тiлько горем да бiдою довести людей до розуму. Кирило став давати Сомковi свiй одяг i перстень, але той раптом запитав, а як же вiн звiдси вибереться. Тур сказав, що дасть собi раду, щось придумає. Однак Сомко категорично вiдмовився тiкати, бо не хотiв чужою смертю купувати своєï волi, як Тур його не умовляв. Тодi обнялися козаки й заплакали. Кирило вийшов i кинув свiй одяг сторожам, щоб знали, що не Iванця кат приходив, а сам запорожець Тур. Гiрко йому було розказувати Шраму, що не вдалася справа. Розпрощалися на тiм, що Тур поïхав знову викрадати Череванiвну, а Шрами — у Паволоч на смерть. Наостанок Петро просив Кирила передати Лесi, що вiн ïï й на тiм свiтi не забуде. XVIII Старий Шрам, жалiючи паволочан, сам поïхав до Тетерi й прийняв усю вину на одного себе зате, що мiсто збунтувалося проти гетьманськоï зверхностi. Тетеря засудив його, як бунтiвника, на смерть: повелiв вiдтяти голову. Зiгнавши зi свiту свого ворога, дав Паволочi спокiй. Того ж року восени було вiдтято голову й Сомковi з Васютою у городi Борзнi. Брюховецький доказав — таки свого, хоч пiсля й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав пiд киями собачою смертю. Петро Шрам, поховавши батька, пожурився та й вирiшив iти на Запорожжя. Але мислi самi звернули на Киïв, i ось опинився вiн бiля Хмарища. Ворота були вiдкритi, Василь Невольник не стерiг хутора. Скрiзь запустiння. Раптом почулася пiсня. Петро вскочив у пекарню й побачив Лесю з матiр'ю. Застиг, як укопаний, поки Череваниха сама не стала його обнiмати та вiтати. Присунув i сам Черевань, вiд радощiв не мiг i слова сказати. Посадили Петра на лавку i стали розпитувати, як вiн смертi уник, адже сказали, що вiн разом iз панотцем вiддав Боговi душу. Козак усе розказав. Не раз плакали вкупi, переживаючи i горе i радiсть. Потiм Петро став розпитувати Череванiв. Тi розказали, як ïх Гвинтовка добре в руки узяв, хотiв вiддати Лесю за ледаща Вуяхевича. Аж раптом приïхав Кирило Тур iз запорожцями, показав якийсь перстень i сказав, щоб йому видали Череванiв — везти в Гадяч до гетьмана. Тi стали Тура просити, щоб не губив невинноï душi, так куди там — i не слухає. Плакали, плакали, поки запорожець не сказав, що везе вiн ïх у Хмарище. Хотiли дякувати, а Тур знову за своє — тодi подякуєте, як стану з кралею на рушник. Тiльки як привiз на хутiр, засмiявся клятий запорожець i сказав, що йому вражих баб не потрiбно, вiд них усе лихо на землi. Тим бiльше, що ïде вiн у Чорну Гору. Перед обiдом прийшли в хату Василь Невольник, Божий Чоловiк i дуже зрадiли Шраменковi. А Петро залишився в Череваня, яку своïй сiм'ï. Пройшло пiвроку, стали думати про весiлля. Навеснi Петро з Лесею були вже в парi. Отак — то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а iншим Господь указав рости та цвiсти.

Метки ЛIТЕРАТУРА 40-60 ХХ РОКIВ XIX СТОЛIТТЯ, ЧОРНА РАДА, ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛIШ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЧОРНА РАДА